Як врятувати зо два десятки життів щорічно? Або оптимізація роботи райвідділків МВС

30/07/12 міліціонери затримали трьох дівчат на з’їзді провласної партії за спробу провести мирну акцію протесту. І доставили їх в один із райвідділів столиці. Мені повідомили про це, і я туди поїхав. Бо була інформація що хтось із охоронців партії чи то «беркут» дав по носі Тетяні Лиходєєвій телефоном під час затримання.  
Підійшовши під будівлю райвідділу (ще до того як заходити всередину) на ганку я зустрів друзів затриманих, і уклав з ними  адвокатські угоди на представництво інтересів затриманих. Далі, біля 18-30 підійшовши до чергового райвідділу, назвався, показав своє службове посвідчення і договір на надання адвокатських послуг, і сказав, що хочу побачитись із затриманими дівчатами. Черговий попросив мене зачекати і сказав, що передасть своїм колегам, які займаються оформленням, що ті скоро до мене вийдуть.
Прочекав я щонайменше 10-15 хвилин, реакції - нуль. Я знову перепитав, чи можу я як адвокат побачити моїх  затриманих клієнток. У відповідь «Чекайте!»
Так іще хвилин 10 в очікуванні проминуло. З боку міліції – повний ігнор. 
Коли до мене підійшла дівчинка Ганна і передала свій мобільний телефон: «Ось, Яся на лінії, поспілкуйтеся!» «Яся, добрий день! Я Ваш адвокат. Як Ваше самопочуття? Як Ви себе почуваєте? Як здоров’я? Вас ніхто там не кривдив?»
Ярослава відповіла: «самопочуття – погане. У мене малокровіє. Почуваю себе зле. Тут занадто душно в райвідділ, і я вже 3 години без води… Втрачаю свідомість.  Викликали мені швидку, але вона чомусь не їде! Олеже Ігоровичу, викличте мені  «швидку» чимшвидше! будь-ласка…»

18:53 я дістав свій мобільний і викликав оператора по № 103. Я сказав: «Пришліть будь-ласка «швидку», бо молодій дівчинці, 20-років, дуже погано. Малокровіє. Втрачає свідомість! І по швидше будь-ласка…».
Треба сказати, що швидка прибула досить таки швидко: 5-7 хвилин і вони були вже під райвідділком на Червоноткацькій, 2.  Дві симпатичні жінки-лікарі років 35-40, серйозні, зосереджені, з чемоданчиками, одягнуті в охайні відпрасовані білосніжні халати вийшли із карети «швидкої» і направились в бік райвідділу. Я підійшов до них, назвався захисником, і провів їх до чергової частини райвідділу. Сержант міліції, що сидів на тумбочці, біля входу, побачивши мене і бригаду швидкої спитав: хто ми і звідки, і куди прямуємо. Я сказав, що я - адвоката Ярослави Пугачової, і що швидка приїхала за її викликом, себто за викликом адмін.затриманої Ярослави П.
Старший сержант сказав чекати, почав кудись дзвонити. Дзвонив він, як мені здалося – целую вєчность. Хоча він міг би, скажімо, зайти в «акваріум» - чергову частину і по гучномовцю (селекторному зв’язку повідомить), що до таких-то таких-то прибула швидка, і прибув адвокат Пупкін. Але нічого з цього не сталося…

 Сержант натомість вирішив пообзвонювати всіх напевно сам. Увесь райвідділ. Пройшла целая вєчность. І у мене перед очима була моя клієнтка: 20-річна дівчина, яка від малокров»я втрачає свідомість. А там – можлива і кома, з якої рідко виходять без наслідків для здоров’я.

«Ну що там, товариш ст.сержант! Ви таки плануєте запускати бригаду «швидкої»? Чи як?» Сержант - категорично відмовився. Повністю ігноруючи швидку, і той факт, що жінки-лікарі стоять з важкими чемоданами, і чекають його, молодця, поки він обдзвонить весь райвідділ (кабінет за кабінетом по черзі), невідомо для чого, і невідомо, за чиєю ініціативою. Порахувавши, скільки часу знадобиться сержанту, аби зателефонувати по всіх кабінетах райвідділку чотирьо- або п’яти поверхової будівлі, в пошуках затриманої (а чому б і дійсно йому по селекторному зв’язку не зробити оголошення?!), і аж до поки хтось візьме ту слухавку (це був вже кінець робочого дня біля 19-00 30.07.12 і звісно, ніхто не підіймав слухавку в кабінетах), я зрозумів, що це буде тривати ще довго, дуже довго. Аж доти, поки цілком можливо, моїй клієнтці (як в даний момент вже можливо знепритомніла) вже не знадобиться допомога лікарів швидкої, а радше – «допомога» патологоанатома. Отже, сержант не залишав мені вибору: треба було якимось чином тих лікарів проводити до затриманої Ясі, і робити це тут і зараз, бо кожна хвилина, кожна секунда - на вагу золота.

Старший сержант – типовий середньостатистичний український бюрократ, який замість того, аби увімкнути мозокі подумати як швидко і оперативно вирішити проблему із допуском лікарів  - ось уже 5-7 хвилин змушував чекати жінок-лікарів на вході до райвідділку. Біля тумбочки,  де він сидів, вочевидь, була кнопка від електрозамку відкриття головних дверей. Я вирішив будь-що відкрити ті двері для лікарів «швидкої», аби швидка могла чим швидше потрапити до пацієнтки із малокров’ям.
Я пірнув у вікно по пояс (дякую сержантові, всі це бачили - він врятував мене від падіння головою об бетонну підлогу), одночасно шукаючи ту кнопку від електрозамку. Кнопка була справа від мене на панелі, одразу під віконцем. Я натиснув її, двері на секунду відчинились, але лікарі не встигли зайти. Тоді, аби сержант зрозумів, що відбувається, я почав голосно вимагати від нього вже повторно: «Пропустіть швидку! Дівчині погано! Відкрийте лікарям двері негайно!»

Спробував вдруге натиснуть на кнопку електрозамку, але в цей момент сержант із напарником почали мене активно виштовхувати у вікно. Я почав кричати: «Що ви робите? Пропустіть швидку негайно! Дівчині погано!» Сержант схопив мене за чуба, і виштовхував що є сили назад у вєстібюль. Здається, що в ході цієї штовханини, я вдарився добряче головою об раму вікна. Сержанту вдалось виштовхати мене, із вікна, а наших друзів і журналістів – вони миттєво випровадили із прєдбанніка (бо у них були телефони з відео-камерами – що дуже не подобалось міліціонерам). Я сказав, що залишусь у райвідділ, аж доки вони не пропустять швидку, і поки я не переконаюсь, що затримані - живі-здорові. І що з ними все гаразд. Натомість сержант із напарником, вже за зачиненими дверима (коли вони прогнали журналістів і інших очевидців), прямо у тому прєдбанніку, за венеціанським склом, відповідно без присутності небажаних свідків, - почали мене «вінтіть»,  або як кажуть в Одесі – цємєнтіровать, попередньо добряче вдаривши мене корпусом об стіну райвідділу (це місце - між дверима і телефоном чергової частини). Це було явно невипадково. Я вдарився досить сильно головою: правою скронею і вилицею об  стіну. Приємного  - мало. Мене врятувало лише те, що поруч були двері і я встиг схопитись обома руками за ручку, що зменшило силу удару. Далі сержант схопив мене за волосся і потяг до райвідділу. Намагався надягнути на мене кайданки – трохи поцарапав залізякою праву руку. Лише дивом мені вдалося відштовхнути сержанта і відкривши засов двері – вискочити на вулицю, місце, де були очевидці. Чомусь, доречі камера-реєстратор в райвідділі не змогла знімати те місце, де мене «вінтілі» міліціонери, напевно вони знали, що там є так звана мертва зона. І там зі мною можна робити все, що заманеться. І про це ніхто не дізнається…
Тим часом на вулиці під дверима були лікарі швидкої – дві жіночки, які ось уже хвилин 15 безрезультатно чекали допуску до затриманих. Також були друзі затриманих, журналісти, та адвокат – Денис Овчаров.
За хвилину під’їхав адвокат Валентин Степ’юк. Слід сказати, що коли міліціонери виштовхували очевидців із РВ, я по мобільному встиг викликати Валентина Степ’юка, голову Ради Адвокатів міста Києва (це така профспілка адвокатів): «Валік! Приходь чимшвидше на підмогу, я в Дніпровському райвідділі, тут швидку не пускають до затриманої…Потрібна твоя допомога!» Нащастя, Валік прибув дуже швидко. Напевно це зіграло ключову роль в цій історії.
В цей момент підбігли ще 2-3 співробітники ППС МВС – це було підкріплення вочевидь. За пару хвилин вхідні двері відкрились знов, і ми з Валіком Степ’юком знов зайшли на поріг чергової частини. Я знову представився, хто я, показав службове посвідчення і угоду на користь клієнта, попросив аби мене пропустили всередину РВ. Молодий співробітник міліції – відмовив мені, посвідчення свого на мою вимогу – не пред’явив, як власне і жоден із міліціонерів Дніпровського райвідділу столиці (що суперечить обов’язку, передбаченому ст. 5 Закону «Про міліцію») в той вечір.
О 19:15 нам із Валіком лише з третьої спроби вдалося переконати новоприбулого старшого сержанта пропустити лікарів «швидкої» до затриманої в райвідділ.
Тим часом до нас вийшов наш старий друг - старший сержант пан Пєтя – без сумніву, герой того вечора, який запитав у пана Степ’юка: «Шановний, а які таблетки Ви вживає? І звідки ти такий вумний взявся? Чи може ще й книжки читаєш?..»

Така постановка питання вбила нас із колегою – паном Валентином Степ’юком наповал! Ми не знали що відповісти. Валік лише сказав, що так, він читає книжки, і що ті книжки називаються - Закони України! Оце «начитався книжок» звучало з вуст ст.сержанта як діагноз а-ля: «виправленню не підлягає!» чи щось на кшталт медично-психіатрічного «шизофренія (фінальна стадія)»...

Після цього ми зрозуміли, що спілкуватись із цим сержантом – це пуста трата часу, і тому спробували через чергову частину викликати командира ППС та\або начальника райвідділу.  Звісно ж, до нас ніхто так і не вийшов.

Проте через хвилин 15-20 по одній почали виходити наші адмін.затримані. Таня Ліходєєва, виходячи з райвідділу, сказала, що при затриманні її біля МВЦ люди в цивільному вдарили по обличчю телефоном, було дуже боляче. Останньою вийшла Ярослава, яка сказала, що їй надали першу медичну допомогу і через якийсь час відпустили. Почувається вона – задовільно.

Коли все закінчилось, перша думка була: яка все ж таки у нас ідіотська і нелюдяна система допуску лікарів до райвідділків міліції. Чи не від цього помирають у нас десятки затриманих щороку?
Лікарі приїжджають на виклик до райвідділів, а їх елементарно не пускають навіть на ганок! (те ж саме стосується нових Правил виклику швидкої допомоги по місту Києву. Я собі намагався викликати швидку разів 4 з-під будівлі на Червоноткацькій,2  і лише останній - був вдалий. Диспетчер «швидкої» казала мені: «Так Червонтокацька, 2 – це ж райвідділ міліції. то і нехай міліція Вам і викликає швидку!!!» - після чого кидала слухавку. «А якщо саме міліціонери (наприклад) мене побили в райвідділку? Хто має викликати «швидку»?». Вибачте, але чи не через це помер Ігор Індило?)

Напевно, вже давним давно всю систему мінять треба! Мінять по грузинському сценарію – зносить ті будинки та відділки НКВДістського типу, і будувати нові: транспарентні, скляні, прозорі, як в Тбілісі, аби всім: і черговому сержанту, і лікарям «швидкої» можна було зрозуміти – де той затриманий, який потребує екстреної медичної допомоги, запроваджувати в обов’язковому порядку інформування-повідомлення черговою частиною персоналу райвідділу про прибуття «швидкої» і про прибуття адвоката (по селекторному зв’язку). І встановлення обов’язку відповідальної особи невідкладно зустрічати і супроводжувати прибулих лікарів та\або адвокатів-захисників.
Запровадження юридичної відповідальності співробітників МВС (аж до звільнення з лав МВС) за несвоєчасне з’явлення на виклик до прибулих лікарів та\або захисників протягом 2-3 хвилин тощо.
Такі маленькі і прості речі, які по-суті не коштують дорого, проте можуть врятувати не один десяток життів за рік по країні. І заради цього всім нам треба об’єднуватись, важко працювати і думати як змінити цю бездумну, застарілу, нелюдяну сталінську систему на нову – демократичну, орієнтовану на людину та її ключові інтереси і потреби (принаймні залишитись би живим і здоровим, після візиту до рай.відділку).

02.08.12